Під час війни багато підлітків зазнали значущих змін в своєму житті. Хтось втратив домівку, а разом з нею звичний спосіб буття, друзів. Хтось втратив найрідніших людей. Разом з тим нечасті дзвінки, невміння підтримувати глибокий емоційний зв’язок на відстані сприяють швидкій руйнації важливих для дитини стосунків, на які вона звикла спиратися, що ще більше посилює почуття пригніченості та самотності. В нових умовах швидко побудувати нові відносини для підлітка непросто. Отже, багато з дітей опиняються наче в ізоляції через вимушені переїзди та мовні бар’єри. І це складний досвід, який неодмінно треба опрацьовувати. Він викликає безліч важких почуттів, які часто ховаються під маскою байдужості, засмучення, небажання вчитися, протесту. Дослідження під час війни в Україні демонструють стрімке зростання тривожності, депресивних проявів, суїцидальних думок серед молоді. І про це батьки часто бачать по поведінці сина та доньки, бо висловити те, що турбує, важко, ще складніше бути почутим.
Період підліткового віку передбачає поступову сепарацію від думки батьків, на перше місце виходять стосунки з однолітками. Але з друзями можна поділитися своїми почуттями, але складно їх опрацювати. Тут потрібна значуща фігура дорослого, який зможе сконтейнувати складні почуття, допомогти дати їм місце і стати сильнішим. Проблема в тому, що українське суспільство цілковито потерпає від стресу, і навіть вдома може бракувати того дорослого, який наче стіною стоїть за дитиною. Бо підліток ще й дитина. Ми часто про це забуваємо, коли бачимо перед собою доволі дорослий зовнішній вигляд, тіло змінюється швидко і начебто без зусиль, а ось внутрішній світ, який так само стрімко змінюється, потребує підтримки та чітких орієнтирів.
Чим же можуть зарадити батьки?
Я вже про це писала, але ще раз напишу – слухати без порад, навіть коли син або донька діляться багато разів. Вони не потребують поради, вони потребують участі, відчуття поваги і взаєморозуміння. А коли ж можна «порадити»? Скоріше не коли, а як. Навідними запитаннями, які допоможуть ширше поглянути на ситуацію і знайти слушну відповідь. Всі відповіді є всередині нас, не завжди ми можемо їх витягнути в свідомий простір, але правильне питання – це той золотий ключик до замка найскладнішої ситуації.
Запитувати про почуття: «А що ти зараз відчуваєш?» Це дозволяє прислухатися до себе, повернутися в «тут і зараз», глибоко провзаємодіяти з собою, а не просто прооперувати фактами та подіями.
І чи не найперша допомога дітям – це бути у психологічному ресурсі самим батькам. Діти несвідомо і миттєво «зчитують» емоції, і якщо мама радить не турбуватися і знайти до прикладу нових друзів, а сама тривожиться і переживає, а що буде далі, жаліє дитину та свою гірку долю, то дитина сприйме і візьме до уваги стан мами, а не слушні зауваження. Це природна наша здатність реагувати на те, що приховано за словами: на міміку, жести, мікро рухи очей, погляд, дихання. Ці критерії більш справжні, стародавні, відточені тисячоліттями виживання в соціумі, тому мозком сприймаються першочергово, адже лише словами ми й 10 відсотків не передамо того, що відчуваємо. Словами можна керувати, поглядом – ні, очі видадуть миттєво.
Тому рекомендація №3 – це не приховувати свої справжні почуття від дітей за маскою «мені ок» і плакати вночі в подушку, а екологічно проживати їх і вчити робити так само. На власному прикладі.
І не забуваймо, що вчасна психологічна допомога дозволяє м’яко і безпечно відновлювати резіл’єнтність. І мене дуже тішить, що все більше українців нею користуються, а не блокують свої переживання і як «борги» передають їх у спадок дітям. Адже наукові дослідження доводять, що діти, які мають міцні сімейні зв’язки, легше долають стресові події. І це те, що цілком в наших силах, вибудувати.
А якщо щось не виходить, приходьте на консультацію, та спонукайте до цього дітей. Разом, плече до плеча, ми знайдемо вирішення, як вийти сильнішими з будь-якої ситуації.
Як допомогти дитині подолати тривожність
Тривога – дуже виснажливе почуття, що може фоном підточувати сили дитини, робити її капризною, дратівливою, боязкою при чому у будь-якому віці. Розпізнати ж тривожність батькам може бути непросто через те, що нічого безпосередньо не загрожує, а дитина поводиться дивно. Адже саме поведінка – головний маркер, що звертає на себе увагу.
Ось ознаки, які можуть вказувати, що дитина тривожиться:
1. Фізичні симптоми без явної причини
• Часті скарги на біль у животі, головні болі;
• Нудота, запаморочення;
• Прискорене серцебиття, пітливість, тремтіння;
• Проблеми зі сном (страхи перед сном, нічні пробудження, жахіття);
• Втома або апатія;
Діти часто не розуміють, що це тривога — і “говорять” про неї через тіло.
2. Зміни в поведінці
• Уникання певних місць або ситуацій (школа, гуртки, незнайомі люди);
• Замкнутість;
• Раптові істерики, сльози, агресія без чіткої причини;
• Перфекціонізм: страх зробити помилку або “зганьбитися”;
• Часті запитання на кшталт: “А якщо…?”, “А що буде, якщо…”.
3. Зміни у спілкуванні
• Прояви надмірної сором’язливості у нових компаніях;
• Сильна прив’язаність до батьків, страх залишитись без них.
4. Проблеми у навчанні
• Раптове зниження успішності;
• Відмова йти до школи без об’єктивних причин;
• Надмірне хвилювання перед контрольними, виступами.
5. Вербальні сигнали
Дитина може мимоволі говорити:
• “Я боюся…”
• “Мені страшно…”
• “Я не хочу туди йти”
• “Я не зможу…”
• “Я не хочу бути один/одна”
• “У мене щось трапиться…”
6. Регрес у розвитку (особливо у малюків)
• Дитина починає знову мочитися в ліжко;
• Проситься на ручки, хоча вже виросла;
• Починає говорити “дитячим” голосом.
7. Постійна потреба в заспокоєнні:
• Часто питає: “Ти мене любиш?”, “Все буде добре?”
• Вимагає, щоб ви були поруч у ситуаціях, які раніше не викликали страху.
Звісно, в воєнних умовах на тлі постійних нічних пробуджень через повітряну тривогу, гучні вибухи, багатогодинне проведення часу у бомбосховищі почуття тривоги може ставати постійним супутником, але це не означає, що це нормально. Тому вирішувати проблему однозначно потрібно, бо тривога знесилює організм, робить його схильним до різних хвороб. Перший крок – говорити з дитиною, розповісти їй про тривожність, багато слухати, адже у дитячих висловлюваннях буде критися та ниточка, що допоможе розв’язати клубок занепокоєння. Відверта щира розмова допоможе їй зрозуміти себе, свої почуття і відчути, що з нею все в порядку. Але обговорювати таку делікатну тему потрібно доступною, м’якою та підтримуючою мовою, без знецінення наявних почуттів та з урахуванням віку дитини.
Декілька рекомендацій:
1. Налаштуйте себе на спілкування. Дорослий має бути орієнтиром, тому ніякого хвилювання.
2. Використовуйте прості слова. Пояснюйте так, якби розповідали казку для малят або цікаву історію для школярів.
“Іноді в нас всередині з’являється хвилювання — ніби метелики в животі або маленький страх у грудях. Це називається тривожність. Вона приходить, коли наш мозок думає, що щось може бути небезпечним — навіть якщо насправді все добре.”
3. Порівняйте з чимось знайомим. Дітям легше зрозуміти через метафори чи образи. Наприклад: “Тривожність — це як хмарка в небі. Вона з’являється, коли ти хвилюєшся. Але хмарка не залишається назавжди — вона пливе далі, особливо якщо ми дихаємо повільно і розслаблюємось.” Або “Всередині кожного є маленький дракончик. Коли він думає, що щось страшне насувається — він починає дихати вогнем і готуватися до бою. Але іноді він помиляється. І наша задача — заспокоїти його, сказати: ‘Все добре, це не небезпека.’”
5. Назвіть тривогу другом, який перестарався. “Тривожність — це частинка твого мозку, яка хоче тебе захистити. Вона каже: ‘Обережно!’, навіть коли небезпеки немає. Вона не погана — просто їй треба допомогти розслабитися.”
6. Нормалізуйте ці емоції. “Усі люди іноді тривожаться — і діти, і дорослі. Це нормально. Це просто частина того, як працює наш мозок.”
7. Дайте дитині інструменти
Скажіть:“Ми не можемо прогнати тривожність повністю, але можемо навчитися з нею дружити. Я тобі покажу, як.”
І навчіть простих вправ:
• дихання “як надувати кульку”;
• “обійми себе”;
• “назви 5 речей, які бачиш” (техніка заземлення);
• малювання страху.
8. Підкріпіть прикладом із вашого життя. “Я теж іноді хвилююсь. Наприклад, коли мені треба щось важливе зробити. І тоді я дихаю глибоко, йду на прогулянку або згадую свої ситуації успіху. Це допомагає.”
9. Будьте послідовними та передбачуваними. Розпорядок дня, чіткі правила і зрозумілі межі дають дітям відчуття стабільності, що значно зменшує тривожність. Допомога дитині впоратися з тривожністю — це вкрай важлива і водночас делікатна справа. Вона потребує терпіння, розуміння та послідовності з боку батьків або дорослих, що опікуються дитиною. Зверніться до психолога, якщо симптоми тривають більше 2–3 тижнів або заважають навчанню, сну, спілкуванню.